|
Запрошення на бенкет диявола
Предлагаем Вашему вниманию украинский перевод произведения Ш. Алядина "Приглашение к дьяволу на пир", выполненный и любезно предоставленный Владимиром Даниленко.
Теплохід «Суліко» плавно причалив до пристані. Пасажири не відразу це помітили. Сутеніло. Усі сиділи в каютах. Якщо хтось і дивився крізь ілюмінатор на берег, то все одно не бачив міста – ішов сильний дощ, барабанив по палубі, по гранітній набережній, по залізних дахах будинків, заливав тротуари каламутною водою.
На площі, біля пристані, жодного таксі. Ледь не першим опинившись на березі, я не міг сподіватися найближчим часом зняти готель. Довелося просити водія блакитного фургону з великим написом «Міськхарчоторг», що стояв біля глухої стіни високого будинку з білого черепашнику, і він погодився довезти мене до «Асторії». Уже сидячи в кабіні, я занепокоєно подумав: «Невже доведеться провести всю ніч на ногах або, у кращому разі, продрімати в кріслі готельного вестибюлю...»
Я вийшов із машини, бігом піднявся сходами і зайшов у готель. Струснув із себе краплини дощу, підійшов до стійки, за якою сиділа молода жінка із сивим голубуватим волоссям. Та не встиг я й рота розтулити, щоб поцікавитися про вільні місця, як вона мовила:
– На другому поверсі, вісімнадцята кімната...
Я не зрозумів, до кого вона звертається, й озирнувся. За мною нікого не було. Жінка, не відриваючи очі від журналу записів, простягнула руку. Я вклав у неї свого паспорта.
– Два карбованці сімдесят копійок, – сказала вона. А потім клацнула пальцями й додала: – Як кажуть кримські татари: «Парайи вербен дюдюги чалир» .
Жінка в голубій перуці голосно позіхнула і, несподівано зніяковівши, прикрила долонею рота, записала моє прізвище й повернула паспорта.
Я був здивований, що в розпал курортного сезону в такому фешенебельному готелі виявилось вільне місце.
Чергова на поверсі провела мене до кімнати. Тихенько відчинила двері, я зайшов. На одному ліжку хтось спав. Друге було вільне. Я одразу відчув велику втому. Швидко роздягнувся й ліг.
Уранці прокинувся від сухого шарудіння. Мій сусід, уже літній чоловік, одягнений, сидів на ліжку й читав газету. Його обличчя було засмагле, майже мідного кольору, волосся довге й сиве, вуса короткі і теж сиві. А брови чорні. Це, звичайно, цікаво, що брови в нього чорні, але ще цікавіше – хто він? Ветеринарний лікар? Винороб? У будь-якому разі, дивлячись на нього, мабуть, не скажеш, що займає високу посаду. Уранці вставши, обійшов усе місто і вже повернувся. Газету читав без окулярів, щоправда, тримав її занадто близько до очей.
Я поголився, умився. Після цього ми познайомились. Він назвав себе Георгіосом Монолуполосом. Приїхав із Кокчетава. До війни жив у цьому місті. Учора шукав свою домівку, та не міг знайти. На тому місці, де стояв його дім, зараз триповерховий універмаг. А із старих знайомих тут нікого не знайшлося.
– А ви тут у справах, чи як?.. – запитав у мене Георгіос Монолуполос. – Збираєтесь відпочивати?
– Відпустка моя вже пройшла, – зітхнув я. Чому зітхнув? Пошкодував, що швидко минув час? І сам не знаю. – Вже пора повертатись додому.
– Вибачте, – сказав Георгіос, кинув на ліжко газету й уважно подивився на мене. – Ви дуже схожі на одного мого знайомого. На дуже близького.
– Ви на Фенер-Буруні жили?
– Ні, на Фенер-Буруні я не жив.
Ми розговорились. Щоправда, більше говорив Георгіос, а я слухав і відповідав на його запитання, хоча були й такі, на які я не відповідав, бо не хотів, натомість робив вигляд, що не почув. Він відрекомендувався фінансовим працівником. Уже сорок років служить у бюджетному відділенні банку. Його дружина померла в минулому році. Дочка заміжня. Вона лікар. Зараз Георгіос самотній і, здається, через це на когось ображений. Він помовчав, чекаючи відповіді на своє чергове запитання про смисл буття і людської суєти, але не одержав його і продовжив.
– Коли люди молоді, вони не можуть жити без батька й матері, а коли стають дорослими, забувають про них, – мовив Монолуполос сумним голосом і низько опустив голову. – Тому я пішов. Ось так, взяв і пішов! Сказав: до побачення! І все! Тепер нехай що хочуть, те й роблять без мене.
Коли Георгіос жив у Кокчетаві, то саджав у своєму дворі баклажани й помідори. А коли занедужав, відмовився від цього всього. Тут він сподівається знайти тихий куточок, щоб у спокої провести залишок життя.
– І все-таки у мене таке враження, що я вас бачив на Фенер-Буруні.
– Ні, я там не жив. І вас бачу вперше.
Георгіос кинув на мене смутний погляд, хотів ще щось сказати, але передумав.
Я одягнувся, попросив у нього вибачення, що змушений був його залишити.
– Хочете купити квитка на потяг? – запитав Георгіос.
– Маю одержати потрібний мені документ з архіву.
– З архіву?! – обличчя Георгіоса зробилося зосередженим, він підняв угору вказівного пальця. – До війни тут, в архіві, працював один старий караїм. Ми були сусідами.
Я кивнув. І це, звичайно, жодним чином не могло означати мого підтвердження чи заперечення. Я просто висловив цим свою увагу до його слів. Він же сприйняв це як бажання продовжувати розмову. І, здається, дуже засумував, коли саме в цей момент я вийшов із кімнати.
У коридорі я на секунду затримався біля дзеркала. Власне обличчя, що встигло засмагнути за два тижні відпочинку в Ялті, здалося мені хворобливим і чужим. Це, певно, від того, що минулої ночі я спав дуже мало і неспокійно.
На колишній Італійській вулиці гуляли безтурботні люди – засмаглі жінки й чоловіки в шортах. Хто з них чоловік і хто жінка, з першого погляду визначити було важко. Дощ припинився, земля підсохла, сонце пригрівало, обіцяючи погожий день. Я перетнув вулицю й енергійно закрокував вузеньким завулком, що веде до Генуезької фортеці. Незабаром мій погляд відшукав вивіску архівного управління. Саме воно й було мені треба.
Черговий порадив пройти в кінець коридору і повернути ліворуч. Я йшов і читав вивіски на дверях. І ледь не зіштовхнувся з жінкою похилого віку з яскраво фарбованим хною волоссям; вона попередила, що в кінці коридору мені треба піднятися сходами на другий поверх. Я так і зробив.
Біля дверей із залізними ґратами мене зупинив сержант міліції.
– Ви до кого? – запитав він.
До кого? На жаль, я й сам цього не знав. Знав лишень, що мені потрібно.
Сержант – молодий хлопець. Схоже, недавно повернувся з армії. У його інтонації й жестах усе ще відчувається військовий вишкіл. На столі, за яким він сидить, два телефони: один – внутрішній, другий – для зв'язку із зовнішнім світом. Ледь задзеленчить дзвінок, він хапає трубку і чітко відповідає. А хто зайде, підхоплюється, робить назустріч два кроки:
– Ви хто? З яким питанням?
З якого питання?
– Річ у тім, – сказав я, – що мені потрібен документ. Такий документ, у якому...
Із дверей вийшов чоловік у синьому халаті без рукавів. Сержант перервав мене і зажадав посвідчення особи. Я подав паспорта й необхідний папір. Вивчивши мої документи, сержант прочинив двері і комусь щось сказав.
– Ходімо! – запросив він мене і великими кроками рушив по коридору.
Я за ним ледве встигав.
– Якщо директор у себе, він усе вирішить, а якщо ні...
Він не доказав. Щось, певно, турбувало бороданя. Він на ходу почухав кудлату голову й замислено мовив: – А якщо його немає в себе, то нічим не...
Взявшись величезною рукою за мідну ручку, він сильно на неї натиснув. Двері відчинилися. Бородань розгублено завмер на порозі.
Директор був занурений у читання якихось паперів. Ми тихенько ввійшли. Він, здавалося, навіть не помітив, як ми наблизилися до його столу. Ми стояли й чекали. А він сидів і читав.
Нарешті бородань наважився.
– Павле Тарасовичу! Людина приїхала здалеку, – кивнув на мене. – У нього до вас справа.
Але директор не відривав очей від паперів.
– Здалеку? – перепитав, не піднімаючи голови. – Ну, то нехай зайде...
– А він уже тут, навпроти вас.
Бородань поклав мого паспорта на стіл і, даючи зрозуміти, що виконав свій обов’язок, ледь вклонився і вийшов із кабінету.
Стукіт дверей змусив Павла Тарасовича підвести голову. Побачивши перед собою людину, схожу на місцевого південнобережця, він був, як мені здалося, здивований. На його обличчі засмикалися, заворушилися жовна, наче невміло зліплені скульптором. Синювата шкіра з синюватим висипом, який зазвичай залишає порох, слід опіку під правим вухом... Напевно, цей чоловік колись служив у танкових військах. Може, горів і дивом врятувався. Таких випадків на війні вистачало.
Він простягнув руку, і я сердечно її потиснув.
Павло Тарасович запитав, де я працюю. Я задовольнив його цікавість і повідомив:
– Я розшукую матеріали про одну з подій у селі Харджибіє. Це трапилося багато років тому.
З виразу його обличчя було схоже, що він мене не зрозумів. Здається, він уже збирався запитати: «А що таке Харджибіє?» – та я його випередив:
– Харджибіє – це назва села.
– Ага! Он як! У такому разі ви потрапили не за адресою. Ми – місто, а села в обласному архіві...
Павло Тарасович підняв своє квадратне підборіддя, довго дививсь у вікно на біле судно, що причалювало до пристані, і нарешті, заперечливо похитав головою:
– Такого села, наскільки пам'ятаю, немає...
Однак Павло Тарасович не схожий на бездумного й сухого буквоїда. Я це відразу помітив, як тільки наші погляди зустрілися, тому й не поспішав розкланятися.
Директор, утративши терпіння, взяв зі столу якусь залізяку і два рази стукнув по трубі центрального опалення. Незабаром на порозі з'явилася жінка в короткому червоному платті, Павло Тарасович попросив покликати завідувача відділом Шабшала. До його приходу хазяїн кабінету не намагався розважити мене розмовою. Я ж, у свою чергу, утримався від зайвих запитань, що не мали стосунку до справи. Так ми й просиділи хвилин десять мовчки.
Нарешті з'явився худорлявий чоловік із рідким волоссям попелястого кольору, крізь яке просвічувалась рожева маківка.
– Ось і сам Ілля Ісакович, – сказав директор, – кандидат історичних наук. Його батько, Ісак Гарипович, теж довго працював у нас. Пробачте, яка назва того села, про яке ви щойно говорили?
– Харджибіє, – повторив я.
Керівник архівного управління при цьому кинув запитальний погляд на старшого наукового працівника.
– Я сказав, що такого села немає.
І Павло Тарасович у кількох словах виклав Шабшалу суть мого прохання. Той уважно слухав і раптом несподівано для себе сплеснув долонями.
– Було!.. Було таке село! – І обернувся до мене: – А що вас цікавить?
– Справа Емірзака-огли.
Коли мова заходить про необхідність будь-якої інформації, досвідчений архівний працівник здебільшого не виявляє зайвого занепокоєння, тому що завжди пам'ятає, хоча, можливо, і не в повному обсязі, скільки є в архіві зведень і про що. Правда, він не знає достеменно жодної справи. Та й неможливо все знати. Трапилася подія чотири-п'ять століть тому чи це відбувалося після Другої світової війни – для архівного працівника байдуже. Йому досить вникнути в суть питання і згадати назву справи.
Коли я згадав про події в Харджибіє, в Іллі Ісаковича повільно піднялися брови. Давно вже в архіві не наводили довідок про ті події. Емірзак-огли був місцевим поміщиком. Чому, цікаво, він тепер комусь знадобився?
– Харджибійська подія... це кримінальна справа, – сказав Шабшал. – Убивство вчителя. У тридцятих роках з Керчі приїжджав молодий інженер. Заявив, що він – син убитого. Про це розповідав мій батько. А після цього, здається, приїжджали люди з якогось науково-дослідного інституту, вони шукали якийсь збірник... Емірзак-огли... – Шабшал спідлоба глянув на директора. – Ну?.. Що будемо робити?
– Зазирніть у фонд, – відповів Павло Тарасович. – Допоможіть людині.
Ілля Ісакович показав мені свого вказівного пальця, загнувши його гачком. Що це означало, я не зрозумів... Але про всяк випадок пішов за ним.
Ми зайшли до зали в кінці коридору. Тут, за столами, з утомленим виглядом сиділи молоді чоловіки й жінки. Уткнувшись у старі книжки й рукописи, готові от-от розсипатися від найменшого дотику, обережно гортали пожовклі від часу сторінки, розбираючи напівстерті слова, щось виписували в зошити.
Ілля Ісакович показав мені на вільне місце і поклав переді мною «Правила користування архівом», з якими я ознайомився. Потім наказав заповнити анкети. До них я приклав офіційний дозвіл на одержання необхідних мені свідчень. Ілля Ісакович, швидко переглянувши мої папери, вручив їх молодшому науковому працівнику.
– Ну, добре, – сказав Шабшал. – Спробуємо що-небудь розшукати.
Приходьте через тиждень!
У мої нутрощі наче кинули льоду. Так звело шлунок і защеміло серце, що я ледь не скрикнув.
– Як же так?.. – глухо мовив я й гірко посміхнувся.
Шабшал здивовано закліпав – його, видно, стривожила блідість на моєму обличчі.
– Як же так? – повторив я, намагаючись угамувати хвилювання. – Я маю лише два дні! Якщо не вкладуся, змушений буду виїхати ні з чим, відмовитися від того, що мучило мене останні роки! Ви розумієте, що це для мене означає?
Шабшал знічено мовчав і потирав рукою підборіддя. Я дивився на його поріділе попелясте волосся, з-під якого просвічувала лисина, і думав про те, що людина, яка значну частину життя провела серед цих вкритих столітнім пилом паперів, мусить добре знати, де і що в неї лежить. Хоча потрібні мені документи навряд чи дотепер когось цікавили, і знайти їх нелегко, адже пройшло так багато часу.
Невже таки нікому жодного разу вони не згодилися?
Я почав просити Іллю Ісаковича:
– Дуже прошу, будьте великодушні. Документи, які я шукаю, і вам не байдужні. А коли так, то чи варто змушувати мене чекати весь тиждень?
Шабшал підняв на мене світлі очі, посміхнувся.
– Що ж, спробую поговорити з працівниками. Якщо погодяться... Про всяк випадок прийдіть післязавтра.
Післязавтра!.. Це вже не через тиждень. Радіючи, як дитина, я підхопився зі стільця, подякував Іллі Ісаковичу міцним рукостисканням і пішов до дверей. Услід мені пролунав тихий голос, що підрубав будь-яку надію:
– Я то постараюся... Але чи є ці матеріали... не впевне...
Я швидше вийшов із читальні і вдав, ніби не розчув останніх слів Іллі Ісаковича.
Залиті сонцем вулиці міста були заповнені строкатою юрбою людей, одягнених за останнім писком курортної моди. Голосні веселі голоси жінок, білозубі посмішки, музика на пристані. Та в моїй душі було похмуро, як у негоду.
Георгіоса Монолуполоса я застав у готелі. Щоб якось розвіятися, затіяв із ним розмову про строкатість жіночого одягу і їхню надмірну розкутість. Він відніс це до моєї наївності та консерватизму:
– Не варто бути таким ретроградом, – напучував мене. – Ви зупините час? Від жінки що треба? Привабливість! А яскравий одяг робить її помітною. Хочеш не хочеш, а зупиниш погляд. Хіба не так? У наш час... Я хочу сказати... у часи нашої молодості жінки вдягалися скромно. А зараз... Хочуть – хай одягаються! Ви подивіться, скільки їх!
Мій сусід слушно говорить. Він тільки зовні старий, а в душі – сорокалітній. Наступного дня ми вдвох вирушили на пляж. Море було теплим. Я довго купався.
Георгіос теж роздягнувся. Але сидів у затінку на дерев'яному лежаку і не зрушив з місця, доки я бовтався у зеленавих хвилях, пірнав, плавав; іноді прикладав долоню до брів козирком, відшукував мене поглядом і, як мені здавалось, захоплювався моєю рухливістю... Коли я, важко дихаючи, підійшов і сів коло нього на лежаку, він задумливо сказав:
– Ми колись запливали майже до Анапи. Як зараз пам'ятаю Османа Чакуча й Апостола Куньяді, так вони були ще азартніші за нас. Задовго до обіду, залишивши свій одяг на піску під наглядом хлопчаків, вони входили у воду і поверталися на берег уже під вечір. Апостол був малого зросту, а Осман великий, як скеля. Іноді ми плавали всі разом. Потім, після купання, йшли у винний погреб Керима-аги й випивали по добрій сулії «Чатирдагу». Де ці люди?.. Одного забрала війна, інших якийсь шалений ураган розкидав по світу. – Георгіос Монолуполос зітхнув, певно, шкодуючи за молодістю, що минула безповоротно. – Я постарів... Лікарі не дозволяють ні засмагати, ні купатися... – І, згадавши знову щось із свого минулого, причепився до мене: – А ви звідки родом?
Уже другий день ми живемо з ним в одній кімнаті, харчуємося в одній їдальні. І весь час йому здається, що він мене десь бачив. Йому страшно хочеться знати, чи я часом не грек. Іноді він навмисно говорить зі мною по-грецьки. Посміюючись, я відповідаю йому кількома грецькими словами чи по-татарськи. Він здивовано дивиться на мене.
– Бачу, вам кортить довідатись, де я народився? – запитав я Георгіоса. – Село, де я народився...
Тільки було зібрався розповісти про себе, як він помітив серед пляжників якогось знайомого.
– Христофо-о-ре! – крикнув слабким старечим голосом і енергійно замахав рукою.
Георгіос, здається, забув про все на світі, побачивши близьку людину. Вони голосно говорили по-грецьки, ляскали один одного по спині, сміялися.
Я одягнувся і пішов у готель. Рекламні круглі тумби й щити на вулицях були заклеєні концертними афішами Ігоря Ойстраха. Мені давно хотілося послухати його. Однак завтра ввечері прийде теплохід, на якому мені треба пливти в Батумі. Радість і сум хоч і полярні, але звичні супутники людської душі. А от тривожне чекання і невідомість пережити важче. Пощастить мені завтра чи ні? Ці думки гнітили мене решту дня. Через них я не міг заснути всю ніч.
Та, виявляється, я даремно хвилювався. Тільки-но зустрівсь із Шабшалом, як відчув, що тривога з серця відразу відлягла. Він подав мені руку, сильно потис і радісно сказав моєю рідною мовою:
– Здається, справи ваші непогані.
– Он як! – вигукнув я, ледь стримуючи радість. – Чи не можна детальніше?..
Та він наче й не почув мого запитання. А може, й почув, та вирішив не витрачати зайвих слів. Його погляд пробіг із одного краю заваленого паперами столу до іншого. Ілля Ісакович піднімав та пересував з місця на місце товсті течки, щось шукав. Нарешті дістав із крайнього стосу велику зелену теку.
– Ось Харджибійська справа, – сказав він, узяв ганчірку і злегка провів по теці, витираючи пил, розв'язав мотузки. – У її пошуках наші працівники мало не постирали руки й ноги. Довелося й мені попотіти. Що ж, знайомтеся!
Ілля Ісакович вийшов до сусідньої кімнати.
Я підсів до столу і з головою занурився у списані арабськими літерами документи. Поля були поцятковані позначками, номерами наказів, резолюціями, підписами, хрестиками, гачками. Якщо якийсь чиновник брав теку в руки, то обов'язково залишав на документах свої позначки.
«Ця справа заведена на жителя села Харджибіє Аджи Ербаїна Емірзака-огли за звинуваченням у вбивстві. Розслідування даної справи покладено головою судової палати на помічника повітового судді Феодосійського повіту Казимира Іларіоновича Маклахова в середу 8-го грудня 1913 р.»
Другий документ був актом судового пристава про вбивство.
Потім була заява жителя села Кок-Коз, племінника вбитого, Умера Малайджи, у Дорменський волосний суд – про перегляд кримінальної справи на Аджи Ербаїна Емірзака-огли.
Підроблене свідоцтво, одержане Емірзаком-огли від ташалчинського лікаря щодо рани, нібито нанесеної йому в голову.
У течці були також судові рішення, винесені різними судами Феодосійського повіту у цій справі. До судових документів були долучені свідчення та повідомлення більш-менш совісних нижніх чинів жандармерії. У них йшлося про зловживання судових чинів, допущених до ведення справи. Однак ці свідчення відверто ігнорувалися. А Дорменський волосний суд і зовсім відмовився прийняти справу. На заяві Малайджи чорним чорнилом була накладена резолюція: «Судовому лікарю Феодосійського повіту...» І все. Більше нічого.
Справа нарешті потрапляє до рук повітового прокурора. Повітовий прокурор, розглянувши, дає вказівку про ув’язнення Емірзака-огли ... на два місяці. Після чого Аджи Ербаїн підносить прокурору великий бакшиш і взагалі позбавляється покарання, їде до Феодосії і тиждень валандається по кав'ярнях, потім повертається в Харджибіє і живе собі, як раніше.
Обурені настільки очевидною несправедливістю, вчителі губернії зажадали, щоб Аджи Ербаїн був суворо покараний. І тепер справа потрапляє до Керченського суду, де нею займається син відомого мурзи К’язим Алієв. І він, одержавши від Аджи Ербаїна великого хабара, оголошує постанову: «Ув'язнити Емірзака-огли на один рік».
Умер Малайджи, не задовольнившись рішенням суду, домагається аудієнції в князя Юсупова, що має свої наділи в селі Кок-Коз, і просить вплинути на тих, від кого залежить винесення вироку душогубу.
На вимогу князя Юсупова, справа знову повертається в повітовий суд, що виносить рішення про ув’язнення Емірзака-огли в Таганрозьку в'язницю на чотири роки і про щомісячну виплату, належну за законом, двом синам покійного вчителя Усеїна Токтаргази до їхнього повноліття.
Побачивши, що в справу втрутився відомий в імперії князь і все ускладнилося, Аджи Ербаїн Емірзак-огли серйозно стурбований. Він приїжджає до начальника повітової земської управи, всовує йому в кишеню пачку кредиток; начальнику жандармерії дарує пару рисаків; а референта губернатора, пообіцяв тридцять валахів і просить позбавити від «цієї дурної історії»...
Починається перша світова війна. Обстановка в імперії розпалюється. Жерцям Феміди вже не до дрібних справ. Емірзак-огли так і залишається безкарним. У будь-якому разі, в архіві немає офіційного документа, що він, Аджи Ербаїн Емірзак-огли, відісланий до в'язниці відбувати покарання.
Я знову й знову уважно перечитував усі папери, списані різними почерками чиновників повітових канцелярій, але жодних додаткових свідчень про Емірзака-огли не знайшов.
Я сидів, обхопивши руками голову, зовсім втративши надію розв’язати цього вузла, коли знову з'явився Ілля Ісакович.
– Ну як? Щось знайшли?
– На жаль... – зітхнув я. – У будь-якому разі хотілося знайти щось важливіше. Бачить Аллах, мої надії не справдились.
Архіваріус на це не зреагував – ні тобі співчуття, ні добрих слів для підтримки духу. Лише відсунув убік справу Аджи Ербаїна-огли і на її місце поклав іншу течку.
Ледь стримуючи хвилювання, я повільно відкрив теку. І мені в лице вдарив запах старого паперу. Вицвілі рядки на пожовклих сторінках з обтріпаними краями оживили в моїй свідомості давно забуті події. Я заглибивсь у читання, відчуваючи, як моє тіло охоплює нервовий трем. Дрібні, ледь нахилені праворуч літери. Притиснуті один до одного рядки, відсутність розділових знаків, великих літер, абзаців. Краї аркушів майже брунатні, а середина ще зберегла білизну.
Я прочитав уже з десяток сторінок, коли, отямившись, подивився на титульну сторінку.
На першій сторінці рукопису великими арабськими літерами було виведено: «Запрошення на бенкет диявола». А трохи нижче, в дужках: «Спогади Асана-ефенді Кара-огли».
Рукопис акуратно переписаний. Я пере листав його до кінця. Жодного виправлення. Лише чорним олівцем проставлені номери сторінок у правому верхньому куті кожного листа. Але на деяких, особливо на останніх, порядкові номери стерті. Тому відразу важко сказати, скільки ж у ньому сторінок. Треба все самому перерахувати.
– Що це за рукопис? – запитав я Іллю Ісаковича. – – Я навіть не підозрював про його існування...
– Диявол... – задумливо сказав Шабшал, зазираючи в течку через моє плече. – Це розповідь про одну світлу людину, що віддала життя за високі ідеали... Цей рукопис я нікому не показував. Якби показав, можливо, він був би кимось використаний і приніс користь. Так він пролежав багато років у цьому будинку, в цих похмурих кімнатах, забутий Аллахом і людьми.
Я приніс його вам, бо відчув, що саме його ви шукаєте. Я впевнений, вам потрібно саме це, – посміхнувся він і показав очима на стіл. – У справі Ербаїна Емірзака-огли, що лежить коло вашого лівого ліктя, ви не знайдете якихось цінних свідчень. Там їх немає. А «Запрошення на бенкет диявола» – це...
Про те, що історія Аджи Ербаїна пов'язана з трагедією Токтаргази, архіваріусу я не сказав. Бо щось знати про вчителя Усеїна Шабшал не міг.
– Розповідь про світлу людину?.. – перепитав його. – Як же вона сюди потрапила?
– Цей рукопис подарував нам Тодор Цанов, – відповів Ілля Ісакович. – Це був відомий адвокат. Болгарин. Помер одинадцять років тому. Під час громадянської війни, коли в місті одна влада змінювала іншу, Асан Кара переховувався в його будинку. А одного разу – це трапилося в січні 1918 року – Асан Кара, приліпив штучну бороду й вуса і пішов у місто. Під час перестрілки між п'яним татарином-ескадронцем і білогвардійським офіцером Асан Кара був смертельно поранений.
Цей рукопис, як ви вже здогадалися, належав йому. Він так і залишився в будинку адвоката... У ньому багато чого є про Аджи Ербаїна. Почитайте. Якщо знайдете в ньому щось цінне для себе, візьміть. Тільки на це потрібен дозвіл директора.
Знав би він, що означає для мене шелест цих аркушів, ці вицвілі літери, що пахнуть цвіллю, цей пил, що зібравсь у теці! Хіба ж це поясниш?
Я підхопився й побіг до директора.
Павло Тарасович помітив мою схвильованість і насторожився. А коли дізнався про моє прохання, почухав потилицю.
– Якби це була книжка... навіть видана двісті років тому, я б не заперечував, зробив би для вас виняток, – сказав директор. – Але це, напевно, важливий рукопис. Чиясь спадщина... Ні, я не маю права дозволити вам узяти її з собою. Читайте тут, знайомтеся!..
Я не зміг йому заперечити і повернувся до зали.
Читати бліді рядки, написані дрібним почерком по-арабськи, було нелегкою справою...
Я пропустив батумський теплохід і залишився в місті ще на чотири дні.
Після повернення додому я поспішно записав у зошиті все, що залишилося в моїй пам'яті. Звичайно, я доповнював текст якимись новими свідченнями, що стали мені відомі після стількох років від описаних подій, про які не міг знати сам Асан Кара. Вже тоді, прочитавши рукопис від початку до кінця, я зрозумів, що саме змусило Асана Кару вести ці записи.
Починалися вони так:
«У чині поручика служив я в кавалерії, що діяла на Західному фронті під командуванням генерала Брусилова. Під Ясапаті мене важко поранило. Розривна куля дум-дум, яку використовували угорці, у двох місцях роздробила мені стегнову кісту. У переповненому санітарному потязі мене привезли в Одесу. І ось вже три з половиною місяці я в цьому місті з фешенебельними палацами і розбещеним іноземцями населенням на лікуванні в лазареті на вулиці Фердинанда, 4... Мені хотіли ампутувати ногу, та я не погодився.
– Лікарю, будьте милосердні! – благав я. – Робіть що хочете, але врятуйте ногу!..
Лікарем був француз. І не зрозумів мене. Старша сестра Ревекка, літня єврейка, переклала мої слова. Хірург щось пробурчав, заперечливо похитав головою і вийшов із палати.
– Він зробить усе, що зможе, – сказала сестра, сіла на табуреті біля мого ліжка і сумно подивилася мені в очі. – Твоє становище поганеньке, ти весь у дірках...
«Зробить усе, що зможе...» І то добре. Звісно, кожен робить, що може. Я не маю права вимагати від лікаря більше, ніж він може. Але там, у степах Австрії, наші побратими, що воювали з ворогом, іноді роблять неможливе. Йдуть на кулемети, на шрапнель, проливають кров, гинуть. Якби вони цього не робили, то німці вже давно захопили б Верден, увійшли до Парижа. А Париж – життя і совість французів...
Що думав лікар, на що сподівався? На диво? Мені це не відомо. Але він не ампутував ноги. Наклав гіпс і вклав мене на тверде ліжко.
Багато днів я лежав нерухомо. Стегнова кістка зрослася. Але, як то часто буває, зрослась неправильно. Довелося оперувати і заново накладати гіпс. Француз боявся гангрени. Та Аллах змилувався наді мною ...
Нарешті я почав ходити на милицях.
Пройшло два місяці.
А сьогодні вранці, не чекаючи, доки я прокинуся, Ревекка взяла милиці і передала їх ординатору. Я опинився без милиць і наполегливо просив чергового лікаря:
– Скажіть цій свавільній жінці, хай поверне милиці...
Лікар знизав плечима і посміхнувся:
– Це я звелів Ревецці. Самі тепер давайте лад своїм ногам. Незабаром вам доведеться повернутися на фронт!
На фронт?!
Коли лікар вийшов із палати, я почав скаржитися Ревецці на свою
долю.
– Моя нога стала на чотири пальці коротша, – сказав їй. –
Без милиць не зможу ступити й кроку.
– Якби над твоєю головою завили снаряди, зараз би навчився! – грубо обірвала мене Ревекка.
Ну й жінка! Немає в ній ні краплі жалю. Постійно бачить безруких і безногих, тому й звикла до людських страждань.
Невже з такою ногою мене знову відправлять на фронт? Серед поранених офіцерів ходять чутки, ніби Распутіна вбили. А десь солдати трьох полків повстали проти уряду. Ні, треба швидше повертатись до Криму.
...Уже три з половиною місяці шкутильгаю коридорами цього лазарету. Від усього відвик: від людей, вулиць, шуму базарних майданів. Перевертаючись з боку на бік, перемолов на потеруху набиту в матрац солому. Полежу, пошкутильгаю коридором і знову лягаю. Втомився. Від нудьги почав писати спогади про одну людину. Незвичайну людину, яка була моїм другом. Разом училися. Потім я виїхав до Петербурга, і ми довго не бачилися. Шість років. А коли зустрілися, дуже зраділи один одному. І були задоволені, що нам випадало жити й працювати майже по сусідству.
Та сталась трагедія.
В останні два роки, щомиті ризикуючи нарватися на кулю чи шрапнель, у тумані іпритового газу, я постійно згадував свого друга, простого вчителя. Він увесь час стояв у мене перед очима і не давав спокою. Наче дивився на мене з докором. І я читав у його очах: «Ти ж про все знаєш... Чи товста кишеня Ербаїна і тебе змушує мовчати?..»
І ось у палаті, просякнутій нудотним запахом ліків, гангрени, гнилої людської плоті, я написав про вчителя Усеїна. Написав усе, що знав. Жили ми з ним дружно, хоча, бувало, й сварилися. На те й друг, щоб сперечатись, сваритися, потерпати від мук совісті, миритися.
Ім'я Асан Кара, яке значиться в кінці цих сторінок, – це не моє справжнє не ім'я. Так називав мене сам Усеїн. І мало хто про це знав. Хіба що Афиз. Я написав усе, щоб зберегти добру пам'ять про друга й очистити свою совість. Отже...
ЗАПРОШЕННЯ НА БЕНКЕТ ДИЯВОЛА
У другу п’ятницю серпня, коли з бахчисарайських мінаретів залунали голоси муедзинів, закликаючи до вечірньої молитви, до заїжджого двору кав'ярні «Велі-Баба» в'їхала гарба, накрита парусиновим тентом. У пари змучених буланих коненят із запалими й потемнілими від поту боками ноги до колін були запорошені пилом. На передньому лівому колесі гарби ослаб обруч, вона проїхала бруківкою в кінець двору, погримуючи і струшуючи старі стіни кав'ярні. Хлопчак, що сидів на передку, натягнув віжки і зупинив коней перед зачиненими дверима фуражної комори. Почепивши батога на гачку сидіння, він обперся рукою об пітний круп коня і зіскочив на землю. А вже потім, розсунувши запинала парусинового тенту, з'явився молодий чепурун із хвацькими вусиками, закрученими догори. Неквапом зійшов на землю, притримуючись за борт гарби і ступаючи на дерев'яні спиці колеса. Сірий у смужку костюм на ньому трохи прим'явся, а вузол краватки з'їхав набік. До його хвилястого чуба, що спадав на чоло з-під круглої каракулевої шапки, причепилась суха бадилина. Доки хлопчак-їздовий розшукував господаря, вусатий чепурун стояв, обпершись однією рукою об фургон, а другу тримав на вишуканій інкрустованій ковіньці. Відхилилося запинало, з-під нього висунулася молода жінка і простягнула дженджуристому чоловіку однорічного малюка. Потім так само, як і чоловік, ступила на спиці колеса, зійшла на землю, наблизилась до стіни, поправила вим'ятий і прилиплий до тіла поділ плаття й обережно розгладила його на ледь опуклому животі. Глянувши на неї, неважко було здогадатися, що вона вже чекає другу дитину.
Її рухи були спокійні і плавні. Вона зняла з голови фірланту , струснула, заколола розтріпане волосся і знову пов'язала голову. Дитина побачила чоловіка і простягла до нього ручки, щось забелькотіла, а жінка, промовляючи ніжні слова, які плекає в душі кожна жінка лише своїй дитині, узяла немовля й пригорнула, погойдуючи на руках.
– Умере, розпрягай коні, – сказав чоловік хлопчаку. – Коли обсохнуть, дай води, сіна!
Розпрягаючи коня, підліток посміхнувся.
– Знаю, – буркнув, образившись, що дядько вважає його дитиною. Розстібнув упряж, зняв шлеї, вуздечку, натягнув недоуздки: – Займайтеся краще своїми справами, дядьку Усеїне, я все зроблю.
– А про те, що будеш ночувати під тентом, знаєш?
– Знаю.
Для Умера це не новина. Щотижня приїжджає він із села у заїжджий двір кав'ярні «Велі-Баба». Усі тут – сторожі, доглядачі, кухарі, вагарі – йому знайомі. А знайомства в житті – це не так уже й мало. Нагодувати й напоїти коней неважко. В Умера є важливіші справи. На гарбі – два великі кошики слив і один груш, прикриті зів'ялим лопушинням. Їх треба якнайшвидше відвезти на базар і здати постійному батьковому гуртовому покупцеві Кериму-уста. Але вже пізно, і він це зробить вранці. Після цього купить у бакалійній крамниці каву, цукор, гас, халву, а післязавтра, ще до заходу сонця, йому треба буде повернутися в село. Так наказав батько. А крім батькового доручення, думаєте, в нього немає інших справ? Та повнісінько! І на циганів з дресированим ведмедем подивитись хочеться, і зустрітись із новими друзяками... До того ж, дядько Усеїн і Аджире-апте післязавтра вирушать потягом до Феодосії. Їх треба завезти на вокзал.
– Якщо знаєш, добре, – посміхнувся дядько. – Ми будемо в кав'ярні. Коли закінчиш справи, зайди. Повечеряємо.
Молодий чепурун пригладив вуса, поправив на голові шапку і, спираючись на ковіньку зі срібним набалдашником, рушив до вапнякової арки у цегляній стіні. Жінка мовчки пішла за ним, переклавши дитину з однієї руки в другу.
Минаючи арку, вони звернули до великого будинку. Гість відчинив двостулкові двері, притримав, пропускаючи дружину. Вони пройшли вузьким темним коридором і зайшли до зали. Там на чавунних свічниках, прибитих до стін, потріскуючи, горіли грубі воскові свічі. Від них ішов важкий, але приємний дух. За столами сиділи літні чоловіки і лише три-чотири жінки. Біля вікна, що виходило в сад, весела компанія грала в доміно. Хто виграв, а хто програв, розібратися було важко. Та веселий регіт свідчив, що гра була цікавою. Після чергового вибуху реготу люди примовкали і повертали голови в той куток. Захоплені грою купецькі синки ні на кого не звертали уваги. Їм було дуже весело.
Із грамофона на темному комоді лилася романтична пісня Ашира-уста «Ох, що зробила зі мною ти, що зробила?..»
Над людськими головами висів тютюновий дим, змішаний із запахом поту і кави.
Наші гості теж сіли, облюбувавши собі місце біля стіни. І негайно перед ними з'явилася сухорлявий, довгий, як жердина, служка в червоній фесці.
– Що зволите, пане? – низько вклонився, приклавши руку до лівої сторони грудей. – Вам щось поїсти чи кави?
– Поки що дві кави, – сказав Усеїн, бо вирішив, що вечерю вони замовлять, коли прийде Умер.
Він зняв із голови шапку, трохи її розгладив, і йому на коліна впала бадилина. Дружина посміхнулась. Чоловік їй весело підморгнув, вщипнув за повну щоку малюка. І подумав: «Що тільки не причепиться до людини, яка півдня протрусилася в гарбі!» Узявся було за кінчики вусів, щоб підкрутити їх догори, та саме підійшов служка з кавою. Поставив тацю з джезве, цукорницею і фільджанами на стіл, а сам схилив голову, відступив на два кроки і завмер. Гість подумав, що слуга очікує чайових, засунув пальці в нагрудну кишеню камізельки, та в цю мить поруч виріс чоловік у білому чесучевому костюмі й окулярах.
– О Аллах! Чи не Усеїн-ефенді це? – вигукнув він, розкинувши руки для обіймів.
Гість мовчки встав, пильно вдивляючись у прийшлого, і нарешті радісно вигукнув:
– Афизе!.. Мій дорогий Афизе! Воістину світ тісний, якщо ми знайшли один одного у «Велі-Баба»!
Вони обнялися, голосно ляскаючи один одного по плечах, по спині.
– Скільки ж років ми не бачилися? – запитав Афиз, відхилившись і весело розглядаючи друга. – Я вже втратив лік рокам. З яких країв примандрували?
– Із села, – сказав гість і показав на дружину: – Знайомтеся! Моя дружина Аджире-ханум!
Афиз було нагнувся, простягнув руку, але негайно випростався. Засумнівався, не знаючи, чи на європейський лад вітатися з нею за руку, чи дотримуватися своїх звичаїв.
– Дуже радий... – вклонився Аджире-ханум і, показуючи на дитину, запитав: – Хлопчик чи дівчинка?
– Наш син Даніял, – посміхнувся Усеїн-ефенді.
– Машалла! Ну й молодець! Чудовий хлопчик. Можливо, йому судилося жити в дивну епоху! – посміхнувся Афиз.
Малюку захотілося спати, і він запхинькав.
Аджире-ханум подякувала Афизу за його добрі слова і почала заколисувати дитину.
Афиз озирнувся на всі боки, відшукуючи вільного стільця. Завбачливий служка швидко подав йому стільчика, а сам знову відступив на два кроки і завмер.
Афиз зробив йому знак, щоб він підійшов ближче.
– Скажіть Гарозу Мемету, щоб він для гостей... – рухом брів показав на Усеїна-ефенді і підкреслив ще раз: – Для шановних гостей нехай приготують найкращу спальню і гарну вечерю. Ви зрозуміли мене, Муса?
Останні слова Афиза-ефенді мали особливе значення. Вони наказували виконати його вимогу з особливою запопадливістю і точністю.
– Буде виконано, шорбаджи .
Слуга, безперервно кланяючись, відійшов і розчинився в тютюновому димі.
– Уявляєте, Афизе, я вас не відразу впізнав, – сказав гість. – Ви так змінилися!..
– Усі це кажуть, але ніхто не скаже, що в мені змінилося! – Афиз-ефенді весело засміявся. – Схуд чи поповнів? Невже й ви, мій старий друже, не скажете, в який бік я змінився? У кращий чи гірший?
– Стали соліднішим. Так... Але ж це природно, пройшло стільки часу!
– Виходить, постарів, – посміхнувся Афиз і перепитав: – Я постарів?
Усеїн відчув себе ніяково. Чи не скривдив друга своєю відвертістю?
І все-таки кивнув, підтверджуючи свої слова.
– Оце правильно! Оце по-дружньому! – вигукнув Афиз і зареготав, виблискуючи рівним рядом міцних зубів. – Але ж і справді постарів!
– Ви одружені, Афизе-ефенді?
– Ні, не одружений. Усі гарні дівчата в місті повиходили заміж за тих, у кого велика спадщина і європейська освіта. А я, знаєте... – очікуючи, що скаже гість, Афиз подивився на нього поверх окулярів у срібній оправі. Але гість промовчав, і Афиз повторив: – А я залишився старим парубком. Я завжди лякався, коли справа доходила до жінок. Пам’ятаєте?
Вони вчилися разом у медресе. Жили в одній кімнаті, щоправда, втрьох. Про третього ми ще поговоримо. Після медресе Усеїн учителював. А от чим займався в останні роки Афиз, Усеїну невідомо. Коли вони вступали до медресе, його звали Фемі. Вже пізніше, за те, що Фемі знав Коран напам'ять і вмів виразно читати, учитель назвав його Афизом .
– Я чув, що ви навчались у Петербурзі, – сказав Усеїн і відчув, що вузол краватки зсунувся, тож швидко його поправив. Краватка була на гумці, і щоразу, коли доводилося повертати голову, вона сповзала вбік. – Ви закінчили університет?
– Ні, не довелось, – сумно відповів Афиз. – Тільки мріяв ... Разом із Фікретом Шерифом ми склали екзамени. Були прийняті. Але, на жаль, не судилось мені довчитися. Занедужав батько, я змушений був покинути навчання і повернутись додому.
– А Фікрет Шериф?..
– Він довчився. Зараз в якомусь із степових повітів... Здається, будує залізницю... – Афиз, наче щось згадав, замовк і його обличчя стало відстороненим. Після паузи він запитав: – А зустрітися з ним хочете?
– З Фікретом? – Усеїн-ефенді знизав плечима й зітхнув. – Знаєте... відректися від такої людини, як Фікрет, його забути... неможливо! Але стріла, пущена колись ним, досі стирчить у моєму серці. – Помовчав і додав: – Не знаю. Мабуть, дороги наші розійшлись назавжди...
Нагадування про Фікрета Шерифа схвилювало Усеїна. Він витягнув із кишені табакерку. Скрутив цигарку, жадібно затягнувся.
– А як почуває себе Азиз-ефенді? – запитав Афиза, щоб змінити тему розмови. – Живий-здоровий?
Афиз-ефенді здригнувся, впритул глянув на співрозмовника і відвів очі, наче був чимось збентежений. Учитель помітив, що він сполотнів, і стурбовано запитав, поклавши йому на плече руку:
– Афизе, що з вами?
– Батько... помер, – відповів той.
– Помер?.. – ця звістка приголомшила Усеїна-ефенді. – Азиз-ефенді... помер? – здушеним голосом перепитав, наче не вірив почутому. – Він же ніколи нічим не хворів.
– Якщо Аллах вирішує до себе когось забрати, то знаходить для цього спосіб.
Азиз-ефенді був Усеїну замість батька. Коли Усеїн учився в медресе – а в селі Кок-Коз, звідки він приїхав, не знайшлося жодної людини, яка змогла б заплатити за його навчання, – то гроші за нього завжди вносив Азиз-ефенді. А після закінчення навчання, коли Усеїн оббивав пороги відомств освіти, й чиновники, що там сиділи, не хотіли його навіть вислухати, Азиз-ефенді поговорив з однією впливовою особою і домігся призначення Усеїна на роботу в комерційну контору, що торгувала фруктами. Правда, там Усеїн довго не затримався. Незабаром Азиз-ефенді влаштував його шкільним вчителем у селі Беш-Палав, і Усеїн-ефенді почав навчати дітей. Але так трапилось, що одна з учениць старшого класу закохалася в молодого вчителя і, певно, зізналася в цьому своїй матері. Усеїн-оджа про те навіть не
підозрював, і не міг відмовити дівчині, коли вона просила його допомогти їй то з одного, то з другого предмета. І одного разу, коли вони займалися після уроків, до класу зненацька ввірвалася мати дівчинки і накинулася на вчителя. Інцидент став відомий усім. І Усеїн-оджа змушений був виїхати з села Беш-Палав. Повернувшись до рідного села Кок-Коз, що притулилося під Ай-Петрі, він послав оголошення в газету, що хоче одержати посаду шкільного вчителя.
Проходили дні, тижні. Якось Усеїн-оджа одержав невеличкого листа:
«Милостивий Усеїне Шаміль-ефенді! У міністерську татарську школу в Карасубазарі потрібний учитель для ведення уроків рідною мовою. Прочитавши в газеті «Терджиман» ваше оголошення, вважаю можливим запросити вас на посаду вчителя в цій школі. Ваша річна платня становитиме триста карбованців. Час занять у порядку алафрангу (за французьким – європейським методом і порядком) з 12-ї до 4-ї години дня. Кількість учнів у класі 30-35 осіб. Два місяці на рік – канікули.
З ранку до полудня ви щодня будете вільні. Протягом цього часу, якщо того бажаєте, можете давати приватні уроки. Прошу, не зволікаючи, дати відповідь на мій лист.
Учитель російської мови Карасубазарської міністерської школи Абдурешид Медієв.
19 січня 1905 року».
З цього часу справи Усеїна Шаміля Токтаргази пішли більш-менш справно...
Та перш ніж він відчув під ногами твердий грунт, Азиз-ефенді зробив для нього, Усеїна-оджі, так багато доброго. А він – чи міг він знати, що все так обернеться! – обтяжений справами, відірвався від цієї родини, втратив із нею зв'язок. Чому ж ніхто не повідомив йому про смерть Азіза-ефенді? Хіба він не був завжди шанованою людиною в цій родині? До нього ж завжди ставилися тут як до свого...
За столом панувала мовчанка. Учитель сидів понуро. «Хіба важко було мені повідомити? – з болем думав він. – Адже я поважав і цінував Азіза-ефенді як нікого іншого. А навіть не кинув у могилу грудку землі. Не віддав свого боргу!»
На похорон Азіза-ефенді, певно, зібралось добірне панство, представники вищого світу. Близьким покійного було не до якогось там учителя... Що ж, не час думати про це і тим більше висловлювати образу...
Якось Фемі, одержавши дозвіл мудериса – професора медресе, приїхав додому. Із собою він запросив такого ж молодого, як і сам,
йігіта, свого приятеля.
«Це Усеїн. Він із Кок-Козу, – представив Фемі гостя матері й батьку. – Я, він і Фікрет Шериф мешкаємо в одній кімнаті».
У будинку були ще й інші гості. Родичі Суаде-ханум. Фемі та Усеїн відразу ж приєдналися до застілля. Згодом, коли всіх охопив веселий настрій, вони продовжили розмову в дворі, розсілися всі на траві під розлогим старим дубом біля джерела. А ввечері, коли спала спека, весела галаслива компанія, набившись у фаетон, виїхала на мальовничу околицю. Вони проїхали повз Кемер-Капу, напівзруйновану, але все ще величну кам'яну арку, що залишилася на місці єдиних воріт древнього Бахчисараю; здалеку побачили Ескі-юрт з його вкритими травою пагорбами, розкиданими величезними білими каменями – залишками колись багатого міста.
Усеїн припав до вподоби Азизу-ефенді. Прощаючись із ним, він попросив його частіше бувати в них...
Після цього Фемі щоразу, вирушаючи додому, запрошував до себе й Усеїна. Згодом Азиз-ефенді так до нього звик, що вважав другим своїм сином.
– Ну, розкажіть, як ви жили весь цей час, – порушив мовчанку Усеїн-ефенді.
– Чого тільки не було, – задумливо мовив Афиз-ефенді і тихим голосом неквапно почав розповідати про те, як змінилося їхнє життя після батькової смерті.
Бакалійні та мануфактурні крамниці в торгових рядах на Чарши, кав'ярня «Велі-Баба» у Чатал-Дутському маале , шкіряні майстерні на березі річки Чурюк-Сув – усе це колись належало Азизу-ефенді. А після його смерті хазяїном став син, Афиз-ефенді, який змушений був,
покинути навчання і повернутися з Петербурга. Цей високий із гладким обличчям, сутулий череватий чоловік лише на два роки старший за Усеїна, а на вигляд йому всі сорок. Втративши батька, досвідченого хазяїна, Афиз насилу вправлявся з величезним господарством. За порадою матері, він продав шкіряний завод відомому в місті багатієві Аджи-Селіму. Закрив мануфактурну крамницю, розрахувавшись із робітниками й службовцями, а приміщення здав в оренду процвітаючому купцеві.
У руках сім'ї залишилась тільки бакалійна лавка і ось цей постоялий двір з кав'ярнею «Велі-Баба». Матері з сином цього було досить, щоб
забезпечити собі небідне існування. Суаде-ханум, жінка уже похилого
віку, тепер відійшла від справ, цілком передоручивши їх сину, якого така робота мало приваблювала.
Однак капітал вони мають, очевидно, такий, що може дозволити ще кільком їхнім поколінням ходити з високо піднятою головою і триматися з гідністю, яка властива справжнім представникам привілейованого класу.
У роки навчання ці молоді люди – Усеїну зараз двадцять дев'ять, Афизу – тридцять один – звертались один до одного на «ти», а тепер, як бачимо, звертаються на «ви». Звісно, на це є свої причини. Тоді вони всі троє були заклопотані одним лише навчанням, мали однакові права, а гроші мали тільки двоє з них. Щоправда, у кишенях батьків, але ця обставина тільки зближувала молодих сохт .
Зараз у руках Афиза – величезні статки. А Усеїн Шаміль... сільський учитель. Він не має багатства, а значить і влади. Що стосується Афиза, то тут зовсім інша справа. Він опікується благодійними товариствами. Він один із найбільш привілейованих людей міста. А тому мусить знати, як і з ким себе поводити. Коли розмовляє з людьми нижчого стану, до нього звертаються «ефенді». Правду кажучи, діяльність учителя Усеїна не така вже й малозначуща, щоб залишатись непоміченою представниками вищого класу. Не так уже й багато нині високоосвічених людей, а тим паче таких, які пишуть. І Афиз це, мабуть, добре усвідомлює.
– Недавно я читав у газеті ваші вірші... – сказав Афиз-ефенді гостю. – Вони мені сподобались... Непогано, непогано. Правда, мене це не дуже здивувало, оскільки ви й раніше мали потяг до писання.
Почувши такі приємні слова про свої вірші, Усеїн Шаміль трохи зашарівся і почервонів, бо не любив, коли нахвалювали його вірші.
Підсвідомо відчуваючи їхню недосконалість, не вірив у щирість тих, хто висловлював йому компліменти.
– Дякую, – тихо відповів Усеїн Шаміль, ледь схиливши голову. Іноді, знаєте, коли є час, люблю повправлятись у версифікації.
– Не подумайте, що лещу вам як другу, вони мені дійсно сподобались.
Афиз-ефенді, зблиснувши перснями, зморщив і потер кінчиками тонких пещених пальців чоло, наче хотів щось пригадати.
– О, згадав! – здійняв руку і клацнув пальцями.
Вирішив Всевишній дати
Рибі рибу пожирати.
Людям же закон велить
В злагоді і мирі жить,
Так велить на всі віки.
Люди стали, як вовки,
Не зважають на закон,
Не бояться заборон.
Як ослаб, то й поготів
Станеш жертвою зубів.
Афиз-ефенді читав голосно і з почуттям. Коли вони навчалися в медресе, він так само артистично декламував улюблені вірші. І по-татарськи, і по-російськи, і по-турецьки. Сам не писав, вірші в нього не виходили.
– І далі! – витримав паузу Афиз-ефенді, і його очі екзальтовано зблиснули.
Зупинить свавілля зла
Може лиш душа жива.
Ворогів я не боюся,
Смерті в очі подивлюся,
Бо за брата стане брат.
Жде мене петля і кат...
Афиз-ефенді замовк, знову потираючи чоло. І продовжив невпевнено і заїкаючись:
– Я вірю... Так! Свято вірю ... Брат стане за брата... Прекрасні вірші!.. Ви висловили в них наші сокровенні почуття. Дякую, напевно, Аллах буде вами задоволений, Усеїне-ефенді. Хто знає, може, ви ще станете нашим великим поетом!
– Дякую, Афизе-ефенді! – сказав Усеїн Шаміль. – Хоча я мрію не про велич і славу, мене мучать думи про наш пригнічений, пограбований народ, якого залишилась жменька.
– А що вас привело до нашого міста? – після деякої паузи поцікавився Афиз-ефенді.
– Та ось, якщо буде така можливість, хотів би зустрітися з Ісмаїлом-ефенді.
– Прекрасно! – сказав Афиз-ефенді і потер долоні. – Він щойно повернувся з Індії. Якщо не дуже стомився...
– У мене невелика справа. Гадаю, вона не надто його обтяжить.
– Усеїне-ефенді, а чи не потребуєте ви моєї допомоги? – запитав Афиз-ефенді. – Якщо знадобиться моє посередництво, не соромтеся! У мене з Ісмаїл-беєм непогані стосунки.
– Дякую, спочатку спробую сам. Подивимося, що з того вийде.
З'явився слуга в червоній фесці. Нахилився, щось шепнув на вухо хазяїну. Потім відійшов убік, завмер, як свічка. Хазяїн глянув на вчителя Усеїна, перевів погляд на його дружину Аджире-ханум.
– Ви, звісно ж, стомилися, – сказав він. – Йдіть відпочивайте! Вечерю вам подадуть у кімнату. Завтра, якщо дозволить Аллах, побачимося. – І, повернувшись до слуги, додав: – Проведіть Шаміля-ефенді в його покої.
Афиз-ефенді піднявся зі свого місця і, побажавши гостям доброї ночі, пішов до дерев'яних сходів, що вели на другий поверх. Тримаючись рукою за поручні, повільно піднявся скрипучими сходами.
Усеїн-ефенді взяв у дружини сонну дитину, і вони пішли слідом за слугою; біля вікна вони побачили Умера, що сидів за столом, перезирнулись і подумали, що захопились розмовою і забули про нього.
– Ти що-небудь їв, Умере? – запитав Усеїн. – Вибач. Ми дуже стомилися...
Умер посміхнувся і кивнув. Він любив свого дядька і ладен був вибачити йому все. Він бачив, як його дядько тільки що розмовляв з Афизом-ефенді, і не підійшов, боячись зашкодити розмові. Влаштувався неподалік за вільним столом, поїв локшини, посипаної товченим волоським горіхом, випив трохи бузи і був у гарному настрої.
– Не турбуйтеся, дядьку! – сказав він. – Я тут свій. Згадав, що ви давні друзі з Афизом-ефенді, і повідомив йому, що ви приїхали.
Усеїн-оджа засміявся, похитав головою. Ну й Умер! Ну й тямущий хлопчак! Нічого не сказав, не попередив, сам усе вирішив. І здогадався ж! Виріс серед гір, у глухому селі, світу не бачив, а бач який проворний! Звідки в нього це?.. Йому конче треба вчитися... Дивно, навіть Усеїн-оджа не здогадався, що цей заїжджий двір з кав'ярнею належить Афизу-ефенді. Чи то від утоми, чи тому, що давно не бував у цих місцях і забув завулки й закапелки старого міста. А коли раптом побачив перед собою Афиза-ефенді, то розгубився і довго не міг зрозуміти, звідки він тут узявся.
Усеїн-оджа прокинувся вранці і почув крізь сон плач дитини. Він усе ще не знаходив у собі сили розплющити очі й сподівався, що Аджире, як завжди, подасть голос, підніметься, зробить що-небудь, і дитина заспокоїться. Та малюк ніяк не міг вгамуватися. Тоді Усеїн-оджа сів, протер очі і озирнувся. Аджире в кімнаті не було. Дитина розкрилася і дригала ніжками. Малюк, певно, змерз. Усеїн-оджа підтягнув край ковдри і вкутав сина. Даніял відразу замовк і зацікавлено розглядав батька. Чорні оченята малюка були ще повні сліз, але він уже посміхався.
Усеїн-оджа встав, швидко одягнувся. Хотів було піти на розшуки Аджире, та відчинилися двері і з плетеним кошиком зайшла дружина.
– А я злякався, що тебе вкрали, – пожартував Усеїн-оджа. – Куди ж ти так рано зникла?
– Я ходила на базар, – засміялася Аджире-ханум. – Виявляється, це зовсім близько. За крамницею, де продають хадаїф .
Вона діставала з кошика і кидала на хону гарячу булгачу , халву, хадаїф, поставила глечика з вузькою шийкою і поклала овечого катика. По очах чоловіка було видно, що він у захваті. Знала, як він любить кисляк з овечого молока, тому й вирушила на базар ще на світанку. Усеїн-оджа прожогом кинувся в двір умиватися. А коли повернувся, його вже чекав розкладений на тарілки сніданок.
Усеїн-оджа й Аджире-ханум сіли одне навпроти одного і добре поснідали.
Після сніданку вчитель вийняв із саквояжа свої рукописи, читав і щось правив. А коли стало припікати, вийшов із заїжджого двору і рушив до завулку Чатал-Дут. Тримався правого боку, де ще була тінь.
Нарешті вийшов на широку вулицю, заповнену людьми, що снували в різні боки. Коли підходив до центрального базарного майдану, звернув увагу, що стає гамірніше й велелюдніше. Щоб уникнути штовханини, звернув у бічну вулицю, де була найбільша в місті кав'ярня «Європа», і пішов далі.
В завулку Сирли-Чешме він побачив двох знайомих людей. Вони сиділи на кам'яних сходинках книгарні і про щось захоплено розмовляли. Це були Усеїн Балич і Дарбі Алі. Вони обоє займалися книжковою торгівлею. Балич колись працював у Ялті вчителем. Кілька років тому управління поліції вислало його в Бахчисарай – за участь у русі проти царя, який очолював Асан Нурі. Усеїн-оджа чув, що він живе тут і заробляє на життя книжковою торгівлею, ледь зводячи кінці з кінцями.
Вулиця була вузька, раз у раз доводилося притискатися спиною до стіни, щоб пропустити повз себе поважних верблюдів із вантажем. Тут снували, мелодійно подзенькуючи дзвіночками, легкі фаетони, іноді різко гальмували, щоб благополучно розминутися; осаджуючи коней, пересварювалися між собою їздові, підперезані червоними поясами, у круглих каракулевих шапках із золотавими галунами, намагаючись перекричати один одного, надривали горло продавці булгачів і киїків . Важкий кошик, підвішений на білому, розшитому візерунками, рушнику, відтягує плече продавця. Старі цигани ховаються від спеки під широкими карнизами будинків, співають
стародавні татарські пісні, награючи на скрипках, вибивають басові ритми з давулів . О, ці дивні музики з Салачика ! Хто їх почув хоча б раз, вже ніколи не забуде. Як же, виявляється, скучив Усеїн-оджа за цими кривими завулкам і приємними напівзабутим мелодіями, що тішать серце!..
Іноді Усеїн-оджа зупинявся і розглядав стародавні будівлі з лускою черепичних дахів, які золотилися на сонці, білі, як свічі, мінарети, читав на карнизах виведені арабським шрифтом написи: «Хай буде благословенний твій шлях, перехожий!», «О шляхетний подорожній! У будь-яку годину дня і ночі заходь у мій дім, де ти знайдеш притулок і привітність!» Люди, поспішаючи, зачіпали вчителя мішками, кошиками, штовхалися, а він, анітрохи на них не ображаючись, ішов собі далі. Пройшов повз багату крамницю караїма Ялпачика, перетнув квартал Шабалти і побачив перед собою руїни мечеті Єшиль-Джамі , названої так у стародавні часи через те, що її високі стіни були повиті трояндами й плющем, а на тлі блакитного неба здіймалися лише мінарет і зелений купол із золотим півмісяцем. Зараз мечеть занедбана, мінарет зруйнований, всюди розкидані камені із стін. Від часу в'їзду в Бахчисарай імператриці Катерини II у цій мечеті ніхто не молився.
Розповідають, коли екіпаж імператриці порівнявся з Єшиль-Джамі, настав полудень. У цю хвилину муедзин виголосив з мінарету свій звичний заклик до правовірних на молитву. Його крик був таким несподіваним і пронизливим, що кінь імператриці злякався, шарпнувся щоємоці і ледь не перекинув коляску... На варті стояв солдат грецького батальйону. Він здійняв гвинтівку й одним пострілом убив нещасного муедзина, за що, подейкують, одержав нагороду від цариці ...
З того часу це місце втратило свою святість, сюди вже ніхто не приходить молитися, а руїни мечеті заросли бур'янами.
Хансарай вже залишився далеко позаду. Коли вчитель добрався до чорним перцем. І хоча наш ефенді вже поснідав у кав'ярні «Вес-Баба»
і в місто вирушив ситим, цей смачний запах не дав йому пройти повз пекарню. Зайшов. Сухорлявий молодик з тонкими вусиками спритно виймав із печі широкою дерев'яною лопатою янтики і складав у ряд на полицю. А на прилавку на бляшаних листах були рівненько розкладені золотаві бублики, куманчик-мая , пенірлі .
Кучерявенький хлопчик, що стояв за прилавком, привітав його такими словами:
– Прошу, ефенді! У нас є албанські маяли, місцеві янтики , болгарські пенірлі. Чого лишень душа забажає! І все гаряче, пухке, з вогню!..
Учитель посміхнувся, засунув руку в кишеню і запитав:
– Почому пенірлі?
– Чотири копійки, – охоче відповів хлопчик.
– А янтик?
– Три копійки.
Учитель довго рився в кишені, та ніяк не міг відшукати дрібну монету. Через один пиріг не хотілося розмінювати велику купюру.
– А калач є? – піти, нічого не купивши, було якось ніяково.
– Є! Штука – чотири полушки .
У нього знайшлося дві копійки, і він виклав їх перед хлопчиком. Узяв загорнутий у папір гарячий калач, засунув його в кишеню. Вийшов із пекарні і ледь стримався, щоб не вийняти пахучий, присипаний маком калач і не відкусити. Але йому здавалося, що всі зустрічні почнуть на нього дивитися, скажуть: дорослий, а їсть на ходу, як дитина...
Хлопчик-продавець поняття не мав, хто цей молодий ефенді, якому він продав за чотири полушки калача. Натренованим поглядом продавця хлопчак помітив потерті лікті його піджака, скривлені задники стоптаних черевиків, які свідчили про те, що в ефенді легкий гаманець, однак про себе відзначив, що обличчя в нього виразне й приємне, а погляд відкритий. Обережно ступаючи по мокрих, блискучих каменях біля водограю, що струмував з-під землі, Усеїн-оджа звернув у бічну вулицю і рушив до Орта медресе .
Доки Усеїн-оджа повільно йшов вулицею Османа-аги, наближався полудень. Старі чоловіки вже пішли до Хан-Джамі на полуденну молитву. На вулицях у цю годину ставало малолюдно. Покупців у магазинах було небагато. Чиновники, службовці різноманітних контор, знехтувавши молитву, заповнили кав'ярні начебто для обідньої перерви. Цю обідню перерву стали влаштовувати тут зовсім недавно, наслідуючи європейські звичаї, але так було лише на центральних вулицях міста. А мідники, лудильники, ювеліри, ковалі, хадаїфники, кравці та інші майстри, що їхні крамниці були розташовані на околицях кварталів, навіть на хвилю не переривали своєї роботи.
Поважні ханум та ефенді! Якщо ці сторінки, що я назвав «Спогадами», якимось чином потраплять до ваших рук і ви вже почали їх читати, то прошу трохи вповільнити просування за подіями і послухати, що я, Асан Кара, розповім вам трохи про саме місто.
У Бахчисараї, населеному тридцятьма двома тисячами людей, у тридцяти двох маале є тридцять дві мечеті, тридцять два високих мінарети, тридцять два імами, тридцять два мазини. У цьому місті, як і в інших великих містах, є свої соціальні групи, представники білої кості – беї, мурзи, челебі, шейхи, кади, хатипи, імами – словом, свої багатії, своя буржуазія, своє духівництво; і люди чорної кості: кустарі, майстри і, нарешті, робітники чинбарень, розташованих на берегах річки Чурюк-Су. Є й своя інтелігенція, що виявляє невдоволення існуючим ладом.
У будинках, де живуть багаті й заможні люди, часто справляють багатоденні весілля, відбуваються вечірки, церемонії гоління нареченого в день зустрічі з нареченою. У їхніх дворах тоді безперервно виграють музики, а хто проходить повз них, зупиняється й слухає задушевні й веселі мелодії. З вигуками та свистом танцює молодь. Для гостей печуть і варять різні смаколики: пиляві з кишмишем, смаженю, кебаб-шашлик, долму і сарму із солодкого перцю й капусти, фаршировані м'ясом, супи з квасолею, горохом, картоплею, пачу й куфте з м'ясом і рисом, приправлені оцтом, кобете, бурми, кийики, бокчачики, хурабіє. Усього й не не перелічиш. Та, на жаль, є й такі родини, в яких не знають на смак жодної з цих страв, бо мають надто вже худого гаманця. І змушені вони задовольнятися лише затирухою, макаронами без олії і катика, відвареною квасолею чи юшкою, а часом і їжею з важким запахом жиру, витопленого зі шматків сала з гнилих і запилених шкір у чинбарнях. Чимало родин вважають це за щастя. У місті можна зустріти людей, становище яких ще гірше. Іноді побачиш, як хтось у надії на милосердя, розстеливши на землі хусточку, чекає виходу з мечеті людей після молитви, щоб звернутися до них із проханням: «У нашому маале занедужав Абдульмеджит-акай. Подайте, скільки можете».
У місті є російська гімназія. У ній, хоч і не часто, навчаються й татарські діти. Кожне маале має чотирикласну татарську школу з одним учителем. Заняття в класах проходять в одному приміщенні – по черзі. Учителі земських шкіл користуються великою повагою серед населення. Більшість із них я люблю й поважаю. Тому хочу, щоб і ви знали імена деяких наших учителів. Це Ахмед Нуредин, Яг’я Байбуртли-Ахмед Нагаєв, Ібраїм Меїнов, Абдураман Усні, Сулейман Бадракли, Якуб Шакір-Алі, Осман Заатов... Ці молоді вчителі прилучають татарських дітей до науки й напучують їх на добрий лад.
Є в місті й свої улюбленці – прості, неписьменні, але веселі, дотепні, цікавляться всім на світі. Принаймні, про двох із них просто не можна промовчати. Один – це продавець газет Садик. Худорлявий, рухливий, дуже ввічливий, лице трохи попсоване віспою. Коли б ви не побачили Садика, його сумка завжди запакована свіжими газетами «Терджиман». Він бігає з однієї вулиці на другу, засапавшись, весь у милі... На ногах у нього подерті сандалі, а в його шлунку завжди порожньо. Але він ні на кого не ображається. Живе собі та й годі.
Друга відома особа – це Леман. Під час кушлику , ближче до полудня, коли на базарі вже збирається більше людей, чи надвечір, коли на прохолодні вулиці виходять на променад гультяї, на дорозі раптом з'являється однокінна гарба. Без бортів. Замість них із обох боків прикріплені фанерні щитки, обклеєні строкатими афішами, що сповіщають про нові атракціони, які сьогодні-завтра будуть показані міщанам приїжджим театром чи цирком. Віз повільно рухається вздовж вулиці, гримотить на бруківці. Поруч із конем статечно крокує високий пузань Леман. Узимку і влітку на ньому короткі, трохи нижче колін, штани, сорочка завжди навипуск, на голові висока стара каракулева шапка. Він іде і голосно й монотонно повторює зміст афіші: «Сьогодні увечері в залі міської управи...» Коли хтось його зачіпає, щоб пожартувати чи щось запитати, Леман зупиняється. Гарба теж зупиняється, тому що кінь давно вивчив звички свого хазяїна. Після того, як розмова з перехожим закінчена, Леман іде далі, рушає й кінь, цокає копитами поруч із хазяїном, не відстає і не обганяє ні на крок. Леман знову продовжує бубоніти, починає з того самого місця, на якому його перервали: «...відбудуться збори благодійного товариства, присвячені відкриттю школи для дівчаток!» І тоді хто-небудь із перехожих знову перериває його запитанням, і Леман знову зупиняється. Пояснює і йде далі. «...На збори запрошуються наші шановні городяни Ага, Арслан-ага і літні чоловіки Ханджаминського маале!» – продовжує він. Леман закінчує одне оголошення, якийсь час іде мовчки, наче збирається з духом, а потім починає наступні новини: «Завтра на базарі, де торгують пшеницею, пельван Зейтулла Абдулгази-огли з Каралезу буде розривати руками залізного ланцюга, а потім ляже і через нього проїдуть сім підвід, завантажених пшеницею!»
Леман дуже повільний, настільки, що здається, ніби спить на ходу. Певно, щоб люди про нього так не подумали, він і розважає їх своїми повідомленнями. У місті його всі так і називають – Дельлял Леман .
А зараз, поважні ханум та ефенді, після знайомства з деякими особливостями нашого міста з вашого дозволу продовжимо нашу розповідь.
... Отже, вчитель Усеїн неквапливо йшов у напрямку Орта медресе. Йому треба було подолати пішки значну відстань. Він дожовував останній шматочок калача. І, схоже, трохи вже пристав. Раптом біля нього різко зупинився двокінний екіпаж із
|
